5 ХЛІБІВ та 2 РИБИ

 
про наскнигиматеріалипідтримати

на головну сторінкунаписати нам листа5 ХЛІБІВ та 2 РИБИ
у FACEBOOK5 ХЛІБІВ та 2 РИБИ у TWITTER

проповідістаттіінтерв'юпоезіяпрозакартини

 

повернутися

Іван Скіцко: «А я їм кажу – ви від мене злості і не дочекаєтеся

 

 

Відомий футболіст не приховує своєї віри, більше того, відкрито проповідує партнерам по команді про Бога, який змінив його життя.

 

Він – гравець міні футбольного клубу вищої футзальної ліги України «Ураган». На полі відзначається надзвичайною трудолюбивістю та старанням. У запалі емоцій важкого матчу від нього ніколи не почуєш брудної лайки, яка не є рідкістю на матчах футбольних команд. Він просто професійно виконує свою роботу. За що так поважають 16-го номера «Урагана» партнери та тренери команди? Що є незвичайного у такого звичайного, на перший погляд, футболіста? Саме про це у нашому інтерв’ю.

 

- Іване, ти недавно переніс операцію на коліні. Що сталося?

- Я добре провів збори із командою. Не отримав якогось значного удару по нозі. Просто пішло велике навантаження на організм, особливо на коліно. Це від твердого покриття таке сталося. Не витримали мої зв’язки. Шкода, тому що провів двохмісячні збори, по два-три тренування на день.

Спочатку відбулося запалення. Я пройшов різні процедури, мазі, таблетки. Відновився, став на ноги. Два місяці побігав, а потім знову відчув біль в коліні. І лікарі порадили лягти на операційний стіл.

- Як пройшла операція?


Ми всі любили Марадонну, Ван Бастена. Та, оскільки, я грав переважно на позиції захисника, тому моїм улюбленим гравцем був Франко Барезі, який всю кар’єру провів у «Мілані». Я на нього рівнявся


 

- Найбільше я переживав за наркоз. Тому що мав негативний досвід виходження з нього. І от чого я боявся те мене настигло. Спочатку дали місцевий наркоз, який мене не взяв, потім загальний. Відійшов добре, поїхав додому. І от почалося моє випробування. Це були страшні дні. Судини в голові звузилися. Я не міг піднятися з ліжка. 5-6 днів мучився. Не міг зрозуміти, що зі мною коїться. Я втрачав сили. Лікарі казали, це нормально, пройде. Та було зле. Я подзвонив пастору церкви, щоб помолився за мене. Він приїхав, помолився, і на наступний день я захотів поїсти. Бог мене зцілив!

- Які цілі ставить команда перед собою у цьому сезоні?

- В команди ціль одна – потрапити в шістку найсильніших команд. За регламентом змагань вкінці сезону саме шість клубів розігрують між собою призові місця.

- Для початку традиційне питання: як ти прийшов у футбол?

- Ми з мамою жили без тата. Моя мати глухоніма. Вона ніколи не підштовхувала мене до футболу. Але я любив його з дитинства, ганяв м’яча зранку до вечора. Забіг перекусив і побіг дальше. Я навчався в школі-інтернаті в Івано-Франківську. Після п’ятого класу там сформували спецклас по футболу і мене також взяли, запримітили. Із цілої області в цей клас запрошували перспективних хлопців. І от так почалося моє футбольне життя: навчання, дворазові тренування.

- Чи міг ти в дитинстві подумати, що життя доведеться пов’язати з грою мільйонів?

- Ні, я просто любив футбол, але не міг подумати, що буду займатися професійно, і що футбол буде годувати мене та мою сім’ю.

- А футбольні кумири в тебе були в дитинстві?

- Звичайно, як і в кожного підлітка. Ми всі любили Марадонну, Ван Бастена. Та, оскільки, я грав переважно на позиції захисника, тому моїм улюбленим гравцем був Франко Барезі, який всю кар’єру провів у «Мілані». Я на нього рівнявся.

- Як ти потрапив до «Урагану»?

- До «Урагану» я грав у великий футбол у другій, пізніше в першій українських лігах. Пам’ятаю у 2002 я отримав травму, переніс операцію. Перейшов із рогатинського «Техно-Центру» до долинського «Нафтовика». Та в мене у Івано-Франківську народилась дитина, і я не захотів залишатися у Долині. І саме в цей час мене запросили до «Урагану», який щойно тільки був сформований.

- Давай поговоримо трохи про твоє нефутбольне життя. Розкажи про свою сім’ю.

- У десятому класі до нас в інтернат із 11 школи перевели ряд учнів, серед яких була і моя майбутня дружина Ірина. Я відразу відчув, що ця дівчина особлива. Ми разом сиділи за партою. Скажу по-секрету, вона багато допомагала мені. Після школи ми розійшлися. Через три з половиною роки випадково зустрілися на вулиці. Я провів її додому і… ми знову почали зустрічатися. Через три місяці одружилися. Це був 1997 рік. Зараз в нас троє діток: дві дівчинки і хлопчик. І це чудо Боже, тому що спочатку ми 2 роки не мали дітей. Діти здорові, дякую Богу! Я їх дуже люблю!

- Як ти проводиш вільний час?

- В мене такий графік тренувань та поєдинків, що я маю відносно багато вільного часу. І весь цей час я проводжу в колі своєї сім’ї. Троє маленьких дітей (старшій дівчинці буде 5 років незабаром), тож потрібно помагати дружині. І це я роблю з великим задоволенням! А також відвідую церкву.

- Я знаю, що ти один з не багатьох футболістів вищої футзальної ліги України, який не тільки вважає себе глибоко віруючою людиною, але й відкрито сповідує свою віру. Як ти прийшов до цього?

- Після школи-інтернату я поступив в коледж фізичного виховання в Івано-Франківську. Моїм сусідом по парті був Володя Мельничук. Він на той час також грав у футбол. І що цікаво мій друг по парті був віруючою людиною. Із самого початку я побачив, що він чимось відрізняється від інших студентів. Саме Володя почав розповідати мені про Бога. Я, чесно кажучи, до того часу про таке навіть не думав, і в церкві був за своє життя тільки декілька разів. Він мені розповідав, а в мене в одне вухо входило, а в інше виходило, тому що я був заклопотаний своїм. На той час вже був одружений, тож думав, де заробити більше грошей, розбагатіти і таке інше. Та одного разу Володя запросив мене до себе додому. Перебування там мене сильно вразило: я відчув, що його батьки – люди дуже привітні, добрі, ніколи не відпускали мене без обіду і, взагалі, ставилися до мене як до свого. Через деякий час Володя запросив мене відвідати церкву, де збиралися віруючі люди. Ми з жінкою погодилися прийти. Першого разу було дуже скучно, я защораз поглядав на годинник, коли ж вже кінець.

На навчанні Володя не переставав розповідати мені про Бога. Так пройшов ще один місяць. Ми з дружиною почали вже частіше приходити в церкву, дослухатися, про що говорить проповідник, роздумувати над почутим, задумуватися над змістом свого життя. Пізніше на одному з зібрань відчули в серці, що ми грішні люди і нам потрібне покаяння. В той день Бог по-особливому доторкнувся до кожного з нас. Я ніколи в житті не плакав, а того для наплакався, напевно, за все своє життя! Пізніше разом із дружиною ми прийняли святе водне хрещення.

- Що змінилося у твоєму житті після покаяння?

- Я відчув, як ніби зняв з себе якийсь невидимий життєвий тягар гріхів. Бог зробив нас добрішими, забрав гордість і надмірність, яка дуже процвітає у футбольному світі.

- Чи знають партнери по команді про твою віру в Бога. Як вони до цього ставляться?

- Вони вже все прекрасно знають. Я розповідаю їм про Бога. І всі партнери вже точно знають, що є гріх, а що можна. І коли згрішать – вибачаються. Та я кажу, вибачайтеся краще перед Богом! Я вже п’ять років в команді. Вони поважають мою життєву позицію, поважають мене як футболіста. І я це бачу. Одне зауваження мені роблять тренери – в тебе немає спортивної злості! А я їм кажу – ви від мене і не дочекаєтеся!

- Багато християн вважають, що неможливо поєднати професійний футбол і християнську віру. Як тобі вдається це робити?

- Звичайно, професійний футбол побудований на азарті та злі. І часом буває важко християнину, який знаходиться серед людей, які живуть іншими стандартами. Але якщо підходити до цього як до роботи, і сумлінно виконувати її, то можливо. Я особисто вже відчуваю, що Бог хоче забрати мене з футболу для того, щоб я почав більше служити Йому. Тому що через тренування та матчі часто не вистачало часу.

- Які риси ти цінуєш в людях?

- Охайність, пунктуальність і порядність.

 

Я відчув, як ніби зняв з себе якийсь невидимий життєвий тягар гріхів. Бог зробив нас добрішими, забрав гордість і надмірність, яка дуже процвітає у футбольному світі


- А чого не пробачаєш?

- Зараз я дитина Божа і пробачаю все всім. Так вчить нас Ісус Христос. Але дуже мені не подобаються хитрі і горді люди.

- А які в тебе життєві цінності?

- На першому місці – Бог, на другому сім’я. Я зрозумів зміст життя людини на землі. І те, що після смерті є життя з Богом або без Нього. Третього не дано. І я побачив, що в Бозі все побудоване на любові. От я, приходжу додому, діток обнімаю, жінку цілую, все добре. Я не знаю, що таке сварка, і це дякуючи Богу. Буває, там скажу Іра, давай швидше! І все. Якщо треба – вибачуся. І тут немає чого встидатися. Бог забрав гордість і в нас панує мир та спокій.

На другому місці – сім’я. Це моя втіха і радість! Не уявляю, якби я жив без них. А дальше.. на третьому місці – робота. Гроші? Я знаю, що Бог не лишить своїх дітей!

- Розкажи про свою заповітну футбольну і не футбольну мрію.

- Хотілося б з «Ураганом» виграти якусь медаль чемпіонату. Розумію, золото буде дуже важко, срібло… ну можливо бронзу. Або хоча би кубок України. А не футбольна… Хочу, щоб через моє життя і служіння багато людей пізнали Бога, як колись впізнав і я.

- Яка твоя улюблена книга?

- Чесно признаюся, колись я не дуже любив читати. Та після покаяння моєю улюбленою книгою стала Біблія. І до сьогоднішнього дня.

- На кінець, твої побажання читачам газети РИБКА.

- Хочу, щоб кожна людина була на 100 % впевнена у своєму спасінні. І це реально! А для тих, хто ще не пізнав Бога, бажаю якнайшвидше це зробити. Я знаю різницю життя без Бога і життя з Ним. І запевнюю вас, з Богом набагато краще. Поняття щастя без Нього просто не існує.

Розмовляв Богдан Галюк, 2007 рік.

 

про наскнигиматеріалипідтримати

© 5 ХЛІБІВ та 2 РИБИ. Всі права захищено.

При використанні матеріалів сайту гіперпосилання на www.5breads2fishes.com обов'язкове.

Електронна пошта: mail@5breads2fishes.com