5 ХЛІБІВ та 2 РИБИ

"Цей твір – моя ода Книзі, яка стала найбільшим скарбом життя. Ця Книга – Біблія.

А також вдячність декільком поколінням прабатьків,

які молили Господа за мою щасливу долю"

Богдан Галюк

про наскнигиматеріалипідтримати

на головну сторінкунаписати нам листаКнига СКАРБ у FACEBOOK5 ХЛІБІВ та 2 РИБИ у TWITTER

 

 

повернутися

Щоб замовити книгу, напишіть нам: mail@5breads2fishes.com

Або зателефонуйте:

+38 (068) 899 19 06, +38 (063) 117 60 99 - Марія, офіс Відділу освіти ЦХВЄУ

+38 (097) 751 23 77 - Анатолій, офіс Медіаслужіння ЦХВЄУ

 

Слухати пролог повісті "Скарб" (читає автор) >>>

 

"Скарб" – це художній твір, який описує літню детективну пригоду трьох звичайних підлітків – Юрка Покорського, Михайлика Рихлика та Васька Колитки. Їх різнили багато речей (умови виховання та проживання, оточення, стан здоров’я, домашні обов’язки тощо), але хлопці мали щось спільне, що поєднало їх назавжди. Спільними були життєві пошуки і таємниця літа 1997 року.

Повість містить дві сюжетні лінії – 1907 та 1997 років, які відбуваються в одному з сіл Галичини. Від початку і до останньої сторінки повісті інтригу тримає динамічний сюжет. Ця історія цілковито реальна, але водночас і фантастична.

 

Автор Богдан Галюк – християнський проповідник та журналіст з Івано-Франківська. Засновник та головний редактор християнської молодіжної газети "Рибка" (2004-2012 рр.), редактор всеукраїнської газети "Експрес" (2008-2010 рр.), секретар відділу освіти Церкви Християн Віри Євангельської України (з 2011 р.).

 

"Цей твір – моя ода Книзі, яка стала найбільшим скарбом життя. Ця Книга – Біблія. А також вдячність декільком поколінням прабатьків, які молили Господа за мою щасливу долю, – каже автор, презентуючи читачам свою повість. – Не ми обираємо країну, родину і дім, де народжуємося. Не ми будимо на світанні струджених батьків і гонимо їх на панське поле, щоб "було хоч хліба вдосталь в хаті для дітей", не ми насичуємо щедрістю їхні душі для каліки, сироти та вдови, щоб колись "вернулося теє в поколіннях", не ми стискаємо їхнє серце од жалю, коли вони услід озлобленому та зарозумілому своєму ж насліддю з любов'ю тихо шепочуть: "А може, вернеться, може, одумається…"

Не ми пізньої ночі змушуємо старих-престарих людей гасити лампадку, схиляти біля постелі натруджені коліна і молити Бога за своїх нащадків: дітей, внуків та правнуків. Не ми…

Ми просто народжуємося. Малими дітьми. А далі світ, той непривітний ключник життєвого лабіринту, приймає рожеву душу у свої обійми і так аж до скону хоче стиснути, вдушити.

Але ми боремося і виживаємо. Спираючись на чужий досвід та теплість родинного затишку, на звершене щире молитовне заступництво праотців, беремо до рук Книгу і читаємо послання Бога".

 


Уривок з повісті

Пролог

Усе в житті має початок і кінець, старт і фініш, пролог та епілог. Одні вважають, що ми приходимо у прадавній світ такою собі табула раса, чистою дошкою, на яку він, як на шампур, нанизує власну ДНК. Я ж переконаний – на нашу долю великий вплив має Боже провидіння.

Не ми обираємо країну, родину і дім, де народжуємося. Не ми будимо на світанні струджених батьків і гонимо їх на панське поле, щоб «було хоч хліба вдосталь в хаті для дітей», не ми насичуємо щедрістю їхні душі для каліки, сироти та вдови, щоб колись «вернулося теє в поколіннях», не ми стискаємо їхнє серце од жалю, коли вони услід озлобленому та зарозумілому своєму ж насліддю з любов'ю тихо шепочуть: «А може, вернеться, може, одумається…»

Не ми пізньої ночі змушуємо старих-престарих людей гасити лампадку, схиляти біля постелі натруджені коліна і молити Бога за своїх нащадків: дітей, внуків та правнуків. Не ми…

Ми просто народжуємося. Малими дітьми. А далі світ, той непривітний ключник життєвого лабіринту, приймає рожеву душу у свої обійми і так аж до скону хоче стиснути, вдушити.

Але ми боремося і виживаємо. Спираючись на чужий досвід та теплість родинного затишку, на звершене щире молитовне заступництво праотців, беремо до рук Книгу і читаємо послання природи в зеленому лісі, у духмяних травах степу, в синьому плесі озер та рік, слухаємо віковічну музику вітру та прибережної хвилі і так повільно, але невідворотно стаємо людиною.

Серед світської пустоти хапаємося за хвіст свого «синього птаха» і день у день незмінно пишемо власне Intermecco.

Серед тисячі крутих стежок долі шукаємо той дивний скарб, який здатен ощасливити, дати відповіді на всі питання, очистити розум від безперестанного скимління совісті, раз і назавжди покрити всі нестачі душі, догнати невловимий кінець минулої історії, показати смисл цього тривалого земного боріння, пояснити логіку вічної круговерті життя, дати правдиву оцінку безвольним емоціям, приборкати нахабство потворного обов’язку.

А чи є десь на світі панацея від цього? Чи вдасться її віднайти?

У житті дитини настає момент, коли вчорашні нудні дорослі питання набирають іншої ваги. Коли якась невидима сила підносить тебе над земною кулею, і ти починаєш зазирати в минуле, яке ховається в тумані років, і враз усвідомлюєш, що можна глянути і в інший бік – зазирнути в майбутнє.

Добре пам’ятаю те особливе літо 1997 року, коли світ довкола набув інших відтінків, коли, заснувши одного вечора безтурботним, безжурним хлопчиком, вранці я прокинувся засмученим підлітком.

Звідки за одну ніч взявся отой смуток? Сон, здається, був міцним, і все навколо – як і раніше, і літні канікули, яких так довго чекав, розпочалися… Але чому всередині горить ще малопомітний вогник вже недитячого невдоволення, якийсь присмак браку життя, неприємне, невідоме раніше почуття?

Не було відомо мені, тоді ще тринадцятилітньому підліткові, що з тим пекучим вогником в душі живе більшість людей, що то сам плин буття народжує невгамовне бажання пошуків, осмислення рожевих світань та палаючих заходів, тлумачення вічної таємниці тиші, володіння невловимою радістю від обіцянки та омріяної перемоги над волею.

Волею віковічності трьом звичайним підліткам – мені, Юркові Покорському, Михайликові Рихлику та Васькові Колитці судилося разом шукати відповіді на безсмертні питання життя. І хай так багато речей нас різнили (умови виховання та проживання, оточення, стан здоров’я, домашні обов’язки тощо), ми з Михайликом та Васильком мали щось спільне, що поєднало нас назавжди. Спільними були життєві пошуки і таємниця літа 1997 року.

Ця історія почалася давно. А ідея записати її народилася тоді, коли я відчув, що казка дитинства безповоротно зникає із свідомості. Ось і виникло бажання продовжити її, розвіяти туман десятиліть, в якому почала зникати дитяча мрія.

Ця історія цілковито реальна, але водночас і фантастична. Це незабутня розповідь про одне дитяче життя.

І я не хочу, щоб ця пригода з дитинства згубилася серед непотрібного мотлоху на горищі віку, посіріла разом зі старими чорно-білими фотографіями кінця XX століття і розвіялася з густою імлою прийдешніх літ. Вона, як місток, єднатиме нас із майбутніми поколіннями.

 

 

про наскнигиматеріалипідтримати

© 5 ХЛІБІВ та 2 РИБИ. Всі права захищено.

При використанні матеріалів сайту гіперпосилання на www.5breads2fishes.com обов'язкове.

Електронна пошта: mail@5breads2fishes.com