Ця збірка оповідань – результат першого Літературного конкурсу ім. Джона Буньяна. Його започаткували 2016 року відділ освіти УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ ХВЄ та служіння 5 ХЛІБІВ та 2 РИБИ.

Журі конкурсу, до складу якого входять троє українських християнських письменників – Юрій Вавринюк, Надійка Гербіш та Богдан Галюк, визначило переможця 2017 року. Ним став молодий автор Олексій Декань із оповіданням "Гіркі сливи". Автор пропонує цікаву інтерпретацію історії Едемського саду. Родом він з Полтави, але з 2003 року з дружиною та дітьми проживає в Харкові.

До збірки найкращих творів, яка носить назву оповідання-переможця, ввійшли п’ять оповідань конкурсантів ("Багатій" Миколи Мучинського, "Наталчине благословення" Світлани Берези, "Життєдайний меч" Галини Левицької, "Костя" Катерини Сотник та, звичайно ж, "Гіркі сливи" Олексія Деканя). А ще – три твори членів журі ("Палаюче вугілля" Юрія Вавринюка, "Вікторія – Богу" Надійки Гербіш та "Навіки разом" Богдана Галюка).

Уривок з оповідання "Гіркі сливи"

Грайливий вітерець лагідно шепотів крізь крони дерев свою улюблену пісню. Волога яскраво-зелена трава похилилась під його невидимими чарами. Пахло прохолодою та сливами. То був звичайнісінький день – таких ще буде мільйон. Але природа як ніколи сяяла розмаїттям барв, немов намагалась виплеснути всю свою красу саме в цей прохолодний день. Можливо, їй була відома якась таємниця.

На одному з дерев сиділа людина та з безтурботним виразом обличчя їла соковиті сливи. То був стрункий чоловік з неслухняним русявим волоссям та брудним від слив підборіддям. Важко було визначити, юнак то чи зрілий чоловік. Скільки б років ви йому не дали, все одно помилилися б, тому вирішимо називати його юнаком. Та й хіба дорослі люди лазять по деревах, щоб їсти сливи? Але звідки йому було знати, як повинні поводитися дорослі люди... А малюків у своєму житті він ще не зустрічав. Зебра їсть траву, мавпа лазить по деревах. Юнак добре знав, що трава – то не такий вже й делікатес, а ось сливи – саме те, що треба. Він лишень починав вчитися жити. Ще багато чого було незрозумілого, але загалом йому подобалося. Та й як могло не подобатись таке життя? Роби що хочеш, їж що заманеться, хапай мавпу за хвіст або лякай рибу в річці. Ще можна, засівши за товстим стовбуром дерева, гратися у хованки з сонцем. То були дуже веселі заняття, але понад усе він полюбляв розмови. Через розмову він пізнавав навколишній світ, себе, пізнавав свого старого.

– Дивись не лусни. Я аж чую, як твій шлунок протестує проти такого ставлення, – пролунав веселий голос.

Юнак похлинувся сливою та, не втримавшись, полетів з дерева, з глухим звуком приземлившись на спину.

– Не забився? – з турботою запитав старий, подаючи юнакові руку.

Той жваво підхопився на ноги, розминаючи потилицю та потираючи боки. У правій руці він все ще тримав кілька слив, які після падіння перетворилися на липке повидло. Юнак викинув їх у траву та обтер руку об безволосі груди.

Старий намагався зберегти суворий батьківський вигляд, але не втримався й засміявся, плескаючи юнака по спині...