5 ХЛІБІВ та 2 РИБИ

про наскнигиматеріалипідтримати

на головну сторінку5 ХЛІБІВ та 2 РИБИ у FACEBOOK5 ХЛІБІВ та 2 РИБИ у TWITTER

Сторінка служіння молодим жінкам Марічки Галюк  

 

повернутися

Інтерв'ю з надихаючими жінками

До вашої уваги інтерв'ю Марічки Галюк з жінками, життя яких варте наслідування


Анна Малюта: «Мій основний фокус – це Бог та стосунки з чоловіком, без цього в мене не було би всього, що маю!»


Минулого літа, відволікаючись від шаленої кількості буденних справ, я переглядала стрічку новин у Фейсбуці. І ось натрапляю на фото Анни Малюти, на якому вона разом із чоловіком повідомляють друзям про те, що чекаютьна п'яту дитину.

Першою емоцією був шок! Мені в мить стало навіть легше, бо відчула себе оновленою на силах, підсвідомо жаліючи Аню. Однак, я зробила висновок про її стан через призму власного сприйняття.

За кілька днів дивом Аня з чоловіком були проїздом у Івано-Франківську і ми вперше зустрілися наживо! Вже після першого спілкування я зрозуміла, що ця жінка - абсолютно щаслива людина, яку зовсім не варто жаліти, а, навпаки, надихатися її прикладом.

А ще, в її особі Бог подарував мені безцінного друга, чиє життя та особистий приклад змінили моє відношення до материнства, позиції жінки в сім'ї, самореалізації та досягнення грандіозних цілей, шляхом щоденного планування.

Під час чергової зустрічі я попросила Аню поділитися секретами щастя, які, я вірю, зможуть надихнути, підбадьорити та збудувати кожну маму, жінку та християнку!

 

 

 

 

- Анно, в першу чергу, поділися спогадами з дитинства. Які уявлення про сім’ю ти мала в юначому віці, про яку сім’ю мріяла?

- Мої спогади з дитинства не дуже приємні. Тато випивав, тому для мене, сестри і мами то були складні часи. В юначому віці я мала одне бажання – щоб мій майбутній чоловік не вживав алкоголю. На превелике щастя в 16 років Христос постукав до мого серця і я покаялася перед Богом (до речі, сестра і мама теж!). Відтоді життя змінилося докорінно. Саме тоді Бог подарував надію на майбутнє! А згодом дав і мені і сестрі чудових глибоко віруючих чоловіків.

- Коли Руслан освідчився в коханні, чи мала ти якесь уявлення про християнську сім’ю? Яким чином воно сформувалося?

- Так, коли ми почали будувати відносини, я вже мала взірець сімейного життя, спостерігаючи за нашим молодіжним пастором Романом, який був одружений з милою британкою Рут. Таких відкритих, щирих і жертовних стосунків, які були між ними, я ніколи раніше не бачила. Вони все робили разом. В сім’ї батьків і навіть у церкві не було прийнято виявляти один до одного почуття, бути ніжними і не приховувати цього.

Бог формував нашу з Русланом сім’ю з чистого листа, так би мовити. Спочатку ми просто дружили, хоча молодь постійно жартувала, називаючи нас «парочкою». Ми мали спільне захоплення – ходили разом до скелелазного центру. Мені дуже подобалося займатися таким видом спорту в компанії Руслана. Завдяки спільному хобі ми більше дізнавалися один про одного, не намагаючись справити певне враження, адже не ставили за мету романтичні стосунки. За півроку ми стали гарними друзями і все більше і більше подобалися один одному. Я дізналася, що Руслан цікавий співбесідник та людина з добрим серцем. Бог вклав в нас велике кохання один до одного і ще через пів року відносин (вже як нареченого і нареченої) ми одружилися.

- Як правило, між уявленнями дівчини про шлюб та реаліями подружнього життя існує велика різниця. Чи була вона відчутною для тебе? Чи змінилися твої погляди на стосунки в шлюбі після одруження?

- Великої різниці я не відчула. Божа благодать від початку подружнього життя перебувала між нами. Шлюб став найкращим шляхом вираження наших почуттів, вдячності і щастя один одному. Ми жили «душа в душу», а перший конфлікт відбувся десь аж через рік після весілля, і лише через якусь дрібницю. Кожен із нас намагався приймати рішення на користь ближнього. Звичайно, згодом ми більше помічали недоліки один одного, але намагалися покривати їх повагою і любов’ю. Не зважаючи на обставини, наша любов постійно росла та зміцнялася.

 

 

 

- Зазвичай, неодружені дівчата мають певні уявлення про те, скільки дітей хотіли б народити у шлюбі. Чи співпадали твої уявлення з бажанням Руслана?

- Так, ми від початку мріяли про трьох дітей та планували всиновлення (вже тоді відчували в серці біль за сиріт). А зараз, після 15 років спільного життя, у нас вже скоро народиться п’ята дитина і все одно ще маємо бажання всиновити дитину.

- Ти – мама чотирьох синів, в очікуванні п’ятої дитини. Як суспільство реагує на твій соціальний статус багатодітної мами? Все ж таки для Києва така сім’я вважається не просто великою, а дуже великою. Чи змінилося відношення друзів та родичів до тебе?

- Думаю, від нас із Русланом ніхто не очікував такого дитячого багатства! Навіть бабусі, які дуже люблять своїх онуків. В моєї сестрички теж, до речі, четверо діток. По-перше, у моєму оточенні не було тих, хто категорично засуджував багатодітність. Та все ж час від часу доводилося чути такі питання: «Невже ви не навчилися «берегтися»?» чи «Це у вас випадкова вагітність?» або «Ви так планували чи так вийшло?». Питали, чому я не хотіла трохи зачекати і відпочити, щоб різниця між дітьми була більшою. Та, на мою думку, вона просто ідеальна! Між першими двома синами – два роки, потім перерва в чотири роки і між третім і четвертим сином знов двохрічна різниця. Молодшому Олексійкові зараз вже 4 роки і ми знову чекаємо братика. Думаю і маляткові, яке я ношу під серцем, згодом теж знадобиться друг!

Звичайно, не завжди приємно чути: «Що, знову?», але мене це не сильно зачіпає, бо усвідомлюю, що між тим, що відчуваю я, і тим, що про це думають люди, є велика різниця. Саме сім’я для мене є найулюбленішим, найбезпечнішим місцем на землі. Коли ми разом, коли з нами Бог – я абсолютно щаслива!

- Малюючи портрет багатодітної мами, сучасне суспільство, зазвичай, зображує її нещасною та замученою жінкою у засаленому халаті, яка нічого не встигає, не розвивається та не має особистого простору. Спостерігаючи ж за тобою, я розумію, що це безпідставний міф. Адже ти займаєшся пошиттям декоративних іграшок та береш участь у виставках; настільки завзято захоплюєшся бігом, що навіть встигла взяти участь у декількох півмарафонах; дотримуєшся правильного харчування; читаєш багато книг; ведеш активний спосіб життя і при цьому завжди чудово виглядаєш. Дивлячись на тебе, я можу з впевненістю сказати, що не кожна мама, яка має одну-дві дитини, так багато встигає, як ти. Як тобі це вдається?

 

 

 

- Все відбувалося поступово. Я відчувала потребу у змінах. Приймала рішення виходити із зони комфорту і щоденно прикладати зусилля у різних сферах життя. Це було не просто, вимагало виховання у собі сили волі, слідування режиму дня і, звісно, планування. Мене надихала власна сім’я – чоловік і діти, їхня підтримка і зацікавлення. Усвідомлювати, що те, що ти робиш, мотивує та змінює не тільки тебе, але й твою сім’ю, це чудово!

Діти бачать в мені маму, але я хочу дати їм щось значно більше, ніж турботу і любов. Я не живу лише для дітей і не живу лише для себе. Мій основний фокус – це Бог та стосунки з чоловіком, без цього в мене не було би всього, що маю. Це стосується як добробуту, так і миру в серці. І я дуже-дуже вдячна Богу за ці блага. У мене було відчуття, що материнство не є перешкодою для саморозвитку, і я прийняла рішення «не закопувати» свої дари і таланти.

- Але як ти до цього прийшла? Адже мільйони жінок відчувають себе нещасними і так ніколи й не приходять до рішень, які докорінно змінили твоє життя. Хто надихнув тебе?

- По-перше, це книги. Наприклад, «Дающий мечту» (рос.) і «Молитва Иависа» (рос.)Брюса Уілкерсона. Також більшої впевненості у собі мені дали книги про жінок і для жінок, а також про виховання дітей («Сила женской заботы» (рос.) Лізи Бівер, «Сердце матери» (рос.) Джин Флемінг, «Успешные родители» (рос.) Нормана Райта). Неабиякий вплив і підтримку я отримала через служіння жінкам Світлани Гончарової (FlyMAMA). Вона допомагала не відчувати себе самотньою, долати певні страхи та зрозуміти, що не лише у мене щось не вдається, не лише я не висипаюся, дратуюся, роблю помилки, шкодую про свої недобрі вчинки. І це усвідомлення допомагало мені не здаватися, працювати над собою, шукати прощення у Бога і сім’ї. Світлана вчила жінок піклуватися, в першу чергу, про себе, «наповнювати себе», щоб потім було що віддавати сім’ї, роботі та служінню. Також особливою втіхою і натхненням для мене стали книги Надійки Гербіш, чудової християнки і талановитої письменниці.

По-друге, підтримка чоловіка. Він ніколи не був проти, щоб я займалася рукоділлям або приділяла час читанню чи іншим справам. Так чудово відчувати певну свободу у прийнятті рішень, які допомагали мені зростати і рухатися вперед, не зважаючи на велику відповідальність і завантаженість у ролі багатодітної мами. Звичайно, щодня переді мною стоїть маса побутових та організаційних питань, які нікуди не діваються. Скажу відверто, я не встигаю зробити все і не прагну. Я хочу встигнути зробити головне та необхідне.

- До речі, як відобразилося багатодітне батьківство на ваших стосунках із чоловіком?

- Мати багато дітей і регулярно приділяти увагу відносинам у шлюбі – це непросто, але можливо. Це має бути приорітетом. Ми надзвичайно щасливі, що в нас є бабусі і дідусі, які готові час від часу допомагати нам з дітьми, завдяки чому, ми можемо раз на тиждень ходити на побачення, а іноді навіть лише вдвох їхати на кількаденний відпочинок. Це допомагає нам бути близькими, зміцнюючи дружбу та кохання. Ми раді, що ця традиція, започаткована п’ять років назад, закріпилася в нашій сім’ї. Звичайно, є жінки, які роблять багато всього для дітей, дому та кар’єри, не приділяючи часу для збудування стосунків з чоловіком, а відповідно не мають потрібної уваги, підтримки і натхнення. Це – як плисти в одному човні: подружжя повинно працювати обома веслами (в жінки – це повага, а в чоловіка – любов (Біблія знає, що каже!). До речі, дуже гарний спосіб, щоб поєднати приємне з корисним, – читати книги разом із чоловіком та ділитися своїми враженнями від них. Ми насолоджуємося спільним читанням Біблії, книгами про шлюб та батьківство. А ще любимо дивитися різні семінари та проповіді на ці теми, будуючи спільне бачення для нашої сім’ї.

- Продовжуючи твою думку, хочу запитати, як ти опановуєш себе у складні життєві моменти? Як справляєшся з фізичною та емоційною втомою?

- Для мене важливо залишитися «сам на сам» із собою, коли ніхто не відволікає і не вимагає моєї уваги. Мені теж необхідно десь оновлюватися і черпати сили. Надзвичайно ціную той час, коли можу, прокинувшись на світанку, поки ще всі сплять помолитися, почитати книгу, чи просто написати про свої хвилювання чи стрес на аркуші паперу. Можу сісти за шиття чи вийти на пробіжку на пів години або годину. Це час, коли я будую себе і своє життя щирими молитвами і мріями. Зазвичай, після такого перебування на самоті з собою і Богом, я повертаюся до своєї родини, сповнена енергії та натхнення, всіх обіймаю, цілую і готова починати шумний та насичений день. Сподіваюся, у вас не складеться враження про мене як про «ідеальну» жінку і маму, адже я маю безліч недоліків, роблю помилки, є сфери які мені дуже важко даються. Я регулярно «стаю на одні й ті самі граблі» та підсвідомо ігнорую деякі факти, що давно потребують моєї уваги. Але якщо мій досвід стане комусь у нагоді, це буде великим благословенням для мене!

 

 

 

- Питання про хендмейд. Я знаю, що це заняття не з легких, адже в середньому пошиття однієї ляльки займає приблизно 8 годин. Яким чином ти знаходиш час на таке хобі?

- Я почала шити, коли нашому третьому сину виповнився рік (зараз йому майже 7). Пам’ятаю, як маленьким він грався ґудзиками чи бісером, нанизуючи їх на дріт. Тож, коли старші братики вже ходили до школи, Тіма був вдома зі мною (я, до речі, не є прихильницею державних закладів дошкільного виховання, тому всі наші дітки виховувались вдома, лише найстарший відвідував садок за рік до першого класу). Ми разом шили набір малесеньких подушечок. Синок досі згадує це з приємністю. Мене це дуже тішить! Зараз на черзі дитячих замовлень спільне пошиття жилету для патронів, подушки та ковдри для плюшевих песиків.

Звичайно, був час, коли я дуже багато шила, було багато замовлень (перед святами особливо). Повертаючись до минулого, сама дивуюся скільки всього можна зробити, маючи натхнення, мету, підтримку рідних і впорядковуючи увесь свій час за графіком. Зараз же вдається шити набагато менше, але я мрію більш регулярно приділяти цьому час, щоб рости у своєму хобі. Тому стараюся шити не довше однієї години. Робити це порційно, чергуючи шиття з приготуванням їжі, прибиранням та спілкуванням з дітьми. Ніколи не забороняю дітям крутитися навколо мене і спостерігати за процесом шиття чи давати поради, інколи дозволяю допомогти. Завжди питаю їхньої думки, залучаючи до улюбленої справи. Таким чином вони розуміють і приймають моє заняття без ревнощів.

Раніше (роки 3 тому) у мене була досить шумна стара швейна машинка і з нею в мене не було можливості працювати вночі. Тому процеси, які за рівнем гучності були схожі на кулеметну чергу, я планувала вдень, а все інше відкладала на нічний час. Хоча вранці була фізично втомленою, все ж емоційне задоволення та відчуття, що я зробила щось красиве і гідне уваги, переважало і надихало мене. Звісно, я намагалася компенсувати нічну роботу денним сном з дітьми.

- Анно, а про що ти мрієш?

- В першу чергу, про те, щоб мої діти пізнали Бога особисто. А  в загальному, я дуже люблю подорожувати усією сім’єю. Мені надзвичайно подобаються спільні мандрівки автівкою. Якось у нас був період, коли ми часто їздили і більшість знайомих жахалися, питаючи, як я могла так багато днів і навіть місяців проводити в автомобілі з дітьми. Насправді ж, нам було дуже добре разом, ми багато спілкувалися, говорили про Бога, розважали один одного, грали в різні ігри. Саме тому, я завжди мрію про подорожі.

Ну, і звичайно, плануючи всиновлення, я дуже хочу, щоб мої діти зустріли новогочлена сім’ї з радістю та прийняли це як служіння, без нарікань на те, що потрібно буде ділитися своєю кімнатою та іграшками. Я мрію виховати дітей так, щоб вони відчували щиру радість від служіння іншим та мали милосердя по відношенню до знедолених.

 

 

 

- Наостанок, поділися, будь ласка, трьома основними порадами мамам, виходячи з власного досвіду.

- По-перше, відкинути усякі страхи і не боятися зробити щось особисто для себе. Адже ми звикли робити щось для дітей, чоловіка, служіння, а на себе часу зазвичай не залишається. Прийнявши рішення стати на шлях саморозвитку, ви можете відчути якесь внутрішнє незадоволення, ніби щось каже вам: «Як ти можеш займатися зараз собою? Невже ти забула, що у тебе вдома діти, безпорядок у дитячій, гора непрасованої білизни, немиті вікна? Кидай усе, і займайся тим, щомаєш робити зараз. А розвиватися будеш тоді, коли діти виростуть».

Насправді ж ми живемо зараз і сьогодні. І саме в цей час Бог дає нам можливість розвиватися. Він бажає, щоб вже сьогодні ми жили щасливим повноцінним життям, а не годувати себе мріями про далеке майбутнє, в якому можна буде реалізуватися як особистість. Тож не бійтеся, вірте у свої сили і в те, що Бог бажає бачити вас щасливою.

По-друге, заручитися підтримкою вашого чоловіка. Адже, якщо він не роздялітиме ваших планів, це може стати причиною конфліктних ситуацій. В результаті, збудувавши себе, є ризик зруйнувати сім’ю.

По-третє, надзвичайно важливо планувати свій час. Відділити термінове від важливого та розподіляти справи у своєму графіку з мудрістю. Наприклад, якщо дитина заснула у мене на руках, а на кухні чекає гора немитого посуду, я краще почитаю книгу, оберігаючи сон дитини та відпочиваючи душею, аніж бігтиму вимивати посуд. Переконана, що щастя мами значно важливіше за стан посуду!

Розмовляла Марічка Галюк

 

 

 

про наскнигиматеріалипідтримати

© 5 ХЛІБІВ та 2 РИБИ. Всі права захищено.

При використанні матеріалів сайту гіперпосилання на www.5breads2fishes.com обов'язкове.

Електронна пошта: mail@5breads2fishes.com