Про те, що не смішно

50 відтінків радості, які беруть свій початок у щирій посмішці і завершуються на стадії чорного гумору, видають оточуючим нашу сутність. Адже те, над чим ми сміємося, говорить не тільки про наш рівень інтелектуального розвитку та культури, але й про елементарну адекватність або ж її відсутність.

Хтось гигоче над жартами дотепного Петросяна або над коміками в стилі Камедіклабу, які без міцного слівця чомусь геть не смішні. У когось радість здатні викликати лише фейли конкурентів: стрілка на колготах співробітниці, невдалий виступ політика з протилежною думкою, банкрутство сусіда, відео знущань над українськими полоненими, незграбність напарника по службі, граматична помилка в пості ФБ-друга, який пише про те, що чіпає тебе за "недоторкАне".

Та все ж більшість із нас тішиться від перших слів беззубих малят, щиро сміється над жартами близьких друзів у компанії, а ще над плином життя та Інтернет-мемами, які з нас же й малюють.

Може це й на добро? Може саме ця здатність посміятися над собою говорить, що "не все ще втрачено".

Дійсно не все. Та щось таки втрачено. Принаймні мені так здається, коли зустрічаю дорослих людей, які відносять себе до всього сучасно-інтелектуального і прогресивно-творчого, але зверхньо посміхаються у відповідь на будь-яку репліку, пов'язану з Богом. Мовляв, християнський Бог - це пережитки минулого, з яким вони себе не асоціюють.

І тут виникає питання. Чому попри показове невірство, вони ховають очі своїх дітей мальованими зірочками на фотографіях у соціальних мережах? Чому переконані, що "візуалізація" сприятиме здійсненню мрій? Чому, відкидаючи молитву, дають "запити у Всесвіт" і чекають на відповідь?

Нещодавно у мене взагалі був прецедент. У розмові з успішним бізнесменом середніх років почула, що заради звільнення від власних страхів та комплексів він їздив на зустріч до перуанського шамана. Під дією чаклунського відвару "аяуваски" побачив, як з нього вилазять багаторукі демони. Казав, що навіть бачив диявола. Ось так спокійно стояв навпроти мене, пив каву і говорив про це так прозаїчно, як про ціни на цукор чи перемогу Джамали на Євробаченні. Уявляєте?!

Але, як тільки я запитала, чи не страшно обмінювати душу на успіх, він зверхньо посміхнувся, ніби я була схожою на вищезгаданого Петросяна.

Мені ж було зовсім не смішно. Моторошно і водночас шкода цю людину.

Питаю:

- Чому ти мені це розповів?

- Не знаю, - відповідає молодик, дивлячись в нікуди.

- Мені здається, що Сам Бог підштовхнув тебе. Він дає шанс все виправити. Особисто я вірного рецепту не маю, але якщо тобі насправді цікаво, то, залишившсь наодинці з собою, звернися до Нього в молитві: "Боже, якщо Ти є, вийди назустріч. Допоможи мені".

У відповідь холодна тиша. В очах молодого чоловіка я виглядала посміховиськом. Він цього навіть не приховував.

Та хіба це має значення, коли вирішується доля людини? Мій співрозмовник і безліч сучасників з подібними поглядами вважають, що "поїли всі розуму світу" і мудріших за них вже нема. Але історія таких вже бачила. Ось декілька прикладів.

Ікона моди і краси Мерілін Монро в розмові з відомим благовісником Біллі Гремом сказала, що їй не потрібен Ісус. За тиждень акторку знайшли мертвою у власній квартирі.

Культовий музикант XX століття Джон Леннон в інтерв'ю відомому американському журналу заявив, що християнство вимирає, а група Beatles популярніша за Христа. Згодом він був застрелений.

Інженер, який спроектував сумнозвісний "Титанік", розхвалюючи свій проект, зауважив, що "навіть сам Бог не зможе потопити його". Всі ми знаємо, чим завершилася коротка історія цього корабля.

Вокаліст групи AC/DC у 1979 році співав: "Не зупиняйте мене. Я йду широкою дорогою до пекла". 19 лютого 1980 року він помер, захлинувшись власним блювотинням.

Схожих історій, на жаль, не бракує.

Що тут скажеш? Сміх сміхом. Тільки сміється по-справжньому той, хто сміється останній.

М. Галюк