І полем, гаєм, тихим степом

Обідрана душа летить.

Втікає від лещат вертепу,

Від згарища, де дим кипить.

І рідне небо рожевіє

Від злодіянь "премудрих дів",

А їхні лапи всіх лякають:

Дітей, жінок, старих дідів...

Все рвуть, втікає медовуха,

Клубами пір’я й пил горить.

Невдалим гімном у всі вуха

Лжеправда Юду боронить.

І стало прикро це терпіти…

Я ладен Книгу книг відкрить,

Аби спинити гам безславний,

Аби лиш мати силу жить!

Посеред смороду й каліцтва,

Брехні, лукавства й марноти,

Як диво Боже, на дні лиха

Зустрілись нам Його сліди.

Ніхто не зважився спитати:

- Чому ти тут, Рання зоре?

Чому всі руки й ноги в дірках,

А в серці біль... І учні де?

Як зло морозне, вкрило потом.

Я бачив кров і силу слів:

"Звершилося!" - і все затихло.

А потім сміх й жахливий рів.

Високий стовбур, жах крилатий,

Мотузка рвана в три біди.

Зловили міцно, не впустили,

Петля-убивця й срібняки…

Сміялась бездна всіма ртами,

Вироддя чорне сипле злом.

Та враз спинилось і нежданно

Завмерло все перед Христом.

Руїна стала воскресати:

Вовки тікали наче пси.

А конокради й браконєри

На сповідь бігли у церкви.

Запізно, Юдо, злізти з гілки...

Роками крав. І жаль мені,

Та вибрав ти лиху дорогу,

Втішав себе: "Всі не святі…".

Єство волає, не зомліло,

Не спить, не залітає в храм...

Не в забутті, як дехто тихо

Шепоче лжу на зло попам.

Збагнути важко, тяжко вірить,

Кругом неправда й забуття.

Та я повірю! Вже повірив:

Душа не вмре, бо є Життя!

Б. Галюк