У 2012 році
її книга «Теплі історії до кави» не лише потрапила на полички ТОП-продаж
книгарень країни, але й зробила свою авторку абсолютним трендсеттером сучасної
українької прози. На сьогодні за офіційними даними продано вже 50 тисяч
примірників збірки цих неймовірно теплих історій.
У 2016 році
вигадані нею пригоди Луки і Терезки в твердій палітурці від ВСЛ «Мандрівки з
чарівним атласом: Венеція» увійшли в рейтинг ТОП-5 книг від Forbes, які здатні
замінити мандрівку.
Премію
Барабука-2017 в номінації соціальна книга року в Україні віддають книзі,
написаній Надійкою від імені маленької біженки, під назвою «Мене звати Мар’ям».
Де
письменниця шукає натхнення? Чи легко з нею подружитися? Які поради дасть
письменникам~початківцям? Відповіді на ці та інші запитання читайте в інтерв’ю,
яке я взяла в Надійки в серпні 2016 року.
- Надійко, дякую, що вділила час для цього спілкування. Почнемо з епохального!
Коли ти зрозуміла, що хочеш стати письменницею?
- В п’ять,
чотири, три роки… Не можу згадати, коли
вперше з’явилося бажання писати. Іноді мені здається, що я народилася з ним. Ще
з дитинства просила дорослих розповідати мені історії, та й сама їх вигадувала.
Ще толком не знала грамоти, але вже робила «книжечки», де малювала і писала.
Вже тоді була письменницею:)
- «Теплі історії до кави» принесли тобі
всеукраїнську славу. Як це — раптом відчути себе популярною?
- Штука в тому, що моєю першою книгою була «Художниця», а не «Теплі історії»,
як думає більшість читачів. Вона побачила світ в електронному форматі у 2010
році завдяки видавництву «Ездра». Після 2012-ого посипалися пропозиції
надрукувати її від інших видавців, але я відмовилася. Про «Художницю» свого
часу писало багато видань, але не було такого ефекту, як від теплих історій,
коли люди в публічних місцях чи на вулиці впізнавали мене і брали автографи.
- Цікавить саме цей період. Чи змінилася твоя самооцінка? Що відбулося всередині?
- Можливо, це
прозвучить дивно, але в мені не відбулося нічого. Відверто кажучи, твоє питання
не резонує з жодним із моїх відчуттів — я не почуваюся популярною. На це є
кілька об’єктивних причин. У Збаражі (рідне місто письменниці — автор), де досі
немає жодної книгарні – а це багато про що говорить, тільки тепер, коли минуло чимало
років, мене почали впізнавати – місцями))). Попри те, що виходило дуже багато
інтерв’ю в регіональних виданнях.
- А як щодо
твоїх студентів? Ти ж, викладаючи, паралельно їздила країною і презентувала
«Теплі історії». Невже вони теж цього не помітили?
- Серед
студентів лише одиниці знали про мою письменницьку діяльність – та й то
здебільшого тому, що я ділилася досвідом роботи з видавцями, викладаючи якраз
відповідні предмети. Оточуючі переважно навіть не здогадувалися про мої досягнення. З одного боку, у той період у мене брали багато інтерв’ю, журналісти
перехоплювали у Києві та Львові. Якось довелося відповідати на питання навіть
посеред тернопільського вокзалу. Але особлива увага не була частиною мого
щоденного життя. Звичайно, я почала отримувати гонорари і отримую їх досі. Ідеться
не про ті суми, які дозволяють на щомісяць купувати стоси брендового одягу чи
взагалі дозволити собі виглядати так, як успішні письменники в американських
фільмах. Але завдяки тому, що ти називаєш «популярністю», я почала знайомитися
з дивовижними людьми. Часто відвідувачі моїх презентацій називають їх
домашніми. Бо для мене кожен, хто прийшов — друг. Я роблю над собою зусилля,
пишучи десь «мої читачі», бо ці люди частково занурилися у мій світ, а отже —
стали його частиною.
|
|
- Чи можна порівняти видання книги з народженням дитини?
- Абсолютно ні!
Жодна книга не зрівняється з дивом материнства. У дитинстві я мріяла мати дім і
багато дітей. Досі мрію, бо дому ми ще не маємо – та й дитина поки одна. Та
оскільки багато мандруємо, я кажу собі, що ще до нього просто не доїхали. Все
це – і затишна хатинка, і Данусині братики-сестрички – існує в моїй голові.
Хоча, що
стосується дитини — тут трохи інша ситуація. Я довший час мріяла завагітніти,
та не вдавалося. І тут було не просто бажання стати мамою, адже його підсилило
очікування, котре передувало Божому Диву. Я завагітніла всупереч усім прогнозам
лікарів. І мене щоденно зачудовує усвідомлення, що донька — подарунок Усевишнього.
З книжками ж
це був логічний розвиток. Мої тексти публікувалися ще з 7 класу. Було
зрозуміло, що так мало статися. Тому все, що відбулося за останні роки,
абсолютно не змінило мою Я-концепцію.
- Важко не
помітити, як щиро і благоговійно ти ставишся до донечки. Як думаєш, чи було б
ставлення до Богданки іншим, якби ти народила її у 18 років, а не в 25?
- Щодо ставлення
— думаю, воно було б лише таким, бо стати мамою — мрія мого дитинства. Але чи було б життя інакшим? Напевно, так. Радію, що встигла завершити навчання, «знайти себе» і, завдяки
цьому, після народження дитини досить легко повернулася у звичне життя. У мене не було затяжних декретів — почала працювати через два
тижні після пологів, з дому, пишучи натхненні тексти і нічим себе не
перенавантажуючи. Крім того, мала пасивний дохід — завдяки продажам книг щопівроку
отримувала роялті з них.
Можливо, якби я раніше народила дитину, скажімо, не довчившись і не знайшовши своєї ідеальної домашньо-мандрівної роботи (навіть роботою якось ніяково її
називати!), я б раніше віддала дитину до садочка чи скористалася би послугами
няні. Або ж, навпаки, відмовитися від професійних мрій, поки дитина не
підросте. Тож у перші п’ять років подружнього життя ми з Ігорем не планували
батьківство. Згодом, коли ми почали мріяти про нього й просити інших про молитву за нас, були й такі, що «закидали» нам, мовляв, маєте тепер покарання за своє «планування». Чути таке було боляче, але в той момент за крок до відчаю мене тримало бажання вкорінюватися в Бозі, а не в оцінках мого життя
оточуючими. Парадокс ситуації також полягав у тому, що це були жінки, які вже
кілька разів народжували і також не планували більше дітей! Просто вони не
планували наступних, а я на якийсь період відклала планування першої дитини.
Через два роки намагань завагітніти, стався знаковий момент у моєму спілкуванні
з Богом як Отцем — під час молитви Він сказав у моє серце: «Відповідь вже
вийшла». Після цього нам порадили зробити ЕКО, я плакала, бо мріяла саме про
чудо, однак не покидало відчуття, що цей акорд ще не фінальний. Через кілька
днів я зробила тест і зрозуміла, що вагітна!
- Американський
письменник Макс Лукадо в одній з книжок описує реальну подію з власного життя.
На один день було призначено дві презентації в різних книгарнях. На першій
приміщення було вщент заповнене читачами. Захід затягнувся, треба було провести
ще автограф-сесію. Макс зрозумів, що може не встигнути на наступну презентацію.
Зателефонував менеджеру тієї книгарні, повідомив про накладку і пообіцяв
якомога швидше приїхати. Потім, прорвавшись крізь натовп фанатів, письменник
помчав у книгарню, де мала відбутися наступна презентація. Але там на нього
чекало аж… четверо людей. Макс не міг повірити, що все це відбувається з ним в
один день.
Скажи, чи траплялося щось схоже з тобою?
- Коли «Теплі
історії» стали популярними, на мене почало литися багато бруду — величезна
кількість вигаданих історій. Одна з найхітовіших — Сандей Аделаджа видав мої
книжки, а потім сам їх скупив, — курсувала Фейсбуком. Хоч це й звучить смішно
(упевнена, що пан Сандей ніколи не здогадувався про моє існування)), але така
інформація подавалася на повному серйозі! Цей літературний голівор розгорівся,
коли на Літ.Акценті опублікували розгромну статтю з натяком на те, що раніше
видавництво «Брайт Букс» серед інших публікували і його книжки, отже, за таким
успіхом стояла масонська змова! Я сподівалася, що мої студенти не читали всі ці
вигадки. Тож на запитання про те, як я пережила перші три місяці популярності, відповідаю,
що це були три місяці брудних пліток з одного боку і величезної любові й
підтримки – з іншого.
- У Фейсбуці за
тобою стежать біля десяти тисяч людей. Чи маєш ти певну контент стратегію
інформації, яку подаєш про себе публічно?
- Ніколи не
пишу маркетологічних постів, прораховуючи, як вони потім відгукнуться. Пишу те,
що відчуваю — від серця. Бувають пости, на які є фідбек близький до тисячі лайків, а бувають такі, що
сподобалися лише 50-60 користувачам. Результатом же цитування Біблії може бути
купа відфрендів. Тож коли мій ліміт друзів вичерпаний, а я хочу додати нових,
користуюся цим)).
- Читаючи твою
сторінку, напрошується ще одне питання: як тобі вдається, будучи постійно
залученою в кілька проектів та виконуючи обов’язки мами і дружини, продукувати
таку велику кількість текстів?
- Насправді, я
себе ще дуже стримую! Є багато думок, про які хочеться написати, але не хочу
перенавантажувати своїх френдів. Між магістерською, навчальними статтями і
робочими текстами в голові виринають ті, що ні до чого не прив’язані — саме
вони і потрапляють у Фейсбук. Це не навмисно відбувається — я мислю текстами.
Часом приходить думка, я занотовую в айпед кілька речень і закриваю його через
обмаль часу, а коли є вільна хвилинка — з того народжується пост. Загалом, я не
проводжу у Фейсбуці багато часу. Навіть на листування у мене просто є виділений
час. Винятки становлять термінові меседжі – і то не завжди.
- Як думаєш, що
викликає найемоційнішу реакцію твоїх підписників у соціальних мережах?
- Якось я
публікувала таку думку, що Бог оркеструє все до дрібниць. І поділилася
спогадами про те, як перекладала колись для корейських місіонерів за двісті
гривень в тиждень — це була така моя пожертва. В один з тих днів, я, економлячи
гроші на проїзд, йшла парком і зробила кадр, який згодом потрапив на обкладинку
книжки з переліку бестселерів за версією New York Times. Суть мого меседжу була
не в тому, щоб похвалитися, а щоб вкотре засвідчити — Бог має силу благословити
нас так, як ми часом навіть помріяти не можемо. Beyond our dreams, beyond imagination!
Пост привернув до себе неабияку увагу, але в цій історії читачів, на жаль,
зацікавило більше не Боже ведення, а відсутність тої історичної світлини в
публікації. Реакцію френдів в коментах і
в приваті можна було звести до двох слів: покажи фоточку!
- Я переконана,
що ряд людей все ж чує у твоєму меседжі головне, а не другорядне. Поділися, чи
були випадки, коли ти розуміла, що твої слова збудували чиюсь віру?
- Так, друзі
мені розповідали про чимало людей, які прийшли до Бога через мої книги і соціальні
мережі. Дехто навіть прийняв хрещення і служить у церкві. Люди пишуть в приват
— просять духовної підтримки і порад. Я молюся за них і вважаю це найціннішими
можливостями Фейсбуку. З іншого боку, я завжди реагую на запит, але намагаюся
десятою дорогою обходити нав’язування іншим власних цінностей – духовних,
політичних, та будь-яких.
- Чи є у тебе друзі, окрім чоловіка? Що ти вкладаєш у поняття «друг»?
- Друзі — це
люди, яким я можу довіритися, — які моляться за мене. Не просто однодумці, а
люди, з якими є спільні точки дотику, спільні думки, зацікавлення. А ще дружба
— це щоденне піклування. Наприклад, маю подругу, яка вранці, буває, приносить
мені каву в термосі. Відповідаючи на це питання, пригадую також, як на початку
2010 року Ігор потрапив у страшну аварію на службовій машині. Авто не підлягало
ремонту. Я була в Києві на сесії і не могла одразу приїхати до нього в Збараж. У
той момент мене емоційно повністю «винесло» (це при тому, що я тоді навіть не
здогадувалася, — попереду нас чекав рік, в якому Ігор майже не ходитиме) і я не
розуміла, що відбувається, але поряд була подруга, яка просто заварила чай і
обгорнула мене теплим пледом без зайвих слів.
Водночас друзі — це не лише ті, хто підтримують у складний період, але ті, які здатні щиро тішитися за досягнення інших, не применшуючи цінність їхньої
радості.
- З яким
письменником сучасності чи з історичних постатей ти хотіла б познайомитися?
- Читаючи книги
Дона Міллера, я завжди мала тотальне відчуття розмови. До речі, в моїй руці
завжди був маркер, і коли я бачила в книзі думки, з якими не погоджувалася,
просто на сторінках креслила і писала: ні, Дон, не так! Тобто, я буквально
сперечалася з ним.
Якось під час відрядження в Америці, яке виявилося дуже тяжким через насичений графік та погане харчування, на
адресу, де я зупинилася, прийшла посилка. На мій превеликий подив, у ній була
книга Дона Міллера, підписана автором для мене!
Виявилося, що мій тодішній шеф, знаючи, про мою любов до творчості Дона, на видавничому форумі в Лондоні, познайомився з людиною, яка знала редакторку
Міллера і, якщо дуже коротко, — йому передали, що в далекій Україні є в нього
така фанатка Надійка Гербіш.
- Чи пишеш ти
зараз книгу? Звідки з’явилася ідея?
- Незважаючи на
попередній досвід спокійної і впевненої поведінки в чужих містах, під час
вагітності я почувалася беззахисною і не контрольовано переляканою. Дізнавшись
про існування сальмонели, я, маючи вдома свіжий козячий сир, їла лише
купований, бо він був пастеризований. Ця паранойя доходила навіть до того, що
коли чоловік повертався додому, першим питанням, яке я йому ставила, було: «Чи
ніхто не пчихав в автобусі?».
Тому в той час мені особливо була потрібна радість. Я виписувала з Біблії різні моменти, в яких вона згадувалася. Потім почала писати книгу про Дороговкази,
але на Львівський презентації видавець Богдан Трояновський при всіх взяв з мене
обіцянку про ще одну книгу. Я маю вже контракт на неї, це буде книга про різні
види радості — переосмислення деяких біблійних історій (Книга «15 дієвідмін
радості» вийшла у видавництві «Свічадо» у 2017 році — автор).
- Що б ти
порадила письменникам-початківцям?
- Багато читати
і при цьому шукати власний голос. На прикладі серії «Теплих історій», які
почали друкувати «Брайт Букс», я бачу часте наслідування моїх книжок. Відчутно,
що деколи автори, бажаючи видатися в цій серії, штучно підтасовують стиль. Але
таким чином втрачають свій голос. Тоді який сенс писати? Коли Леонардо да Вінчі
намалював «Мона Лізу», вперше продемонструвавши гру
світла і тіні, всі почали намагатися намалювати щось подібне. Чи знаємо ми
імена тих художників? Ні! Але з часом прийшов Пікассо і намалював щось зовсім
інше, створивши нове явище у мистецтві. Але його наслідувачів історія теж не
згадує. Маю на увазі, що користуватися відкриттями й іменами інших – надзвичайно
важливо (для того й варто багато читати!), але бездумно наслідувати інших, не
намагаючись дошукатися до чогось дуже особистого – неприпустимо.
Бажаю молодим письменникам відкрити щось кардинально нове, глибоко своє. І не намагатися просто поцілити в тренд, бо навіть тренди мінливі (згадайте брови
ниточкою!).
Розмовляла Марічка Галюк. Серпень, 2016.
|