Співати оди померлим...

Співати оди померлим. Добре це чи погано?

Ні, я не проти. Просто читаю в соціальних мережах десятки світлих спогадів про Павла Шеремета (журналіста, якого підірвали в автівці в Києві) і думаю, чи знав він за життя, як любили і цінували його друзі та колеги? Чому посмертно так легко говорити найважливіші слова?

Це також нагадує мені повний Палац спорту на концерті пам'яті Андрія Кузьменка. Чому за життя не знайшлося людини, яка змогла б настільки підбадьорити і надихнути Кузьму, щоб він повірив у те, що прихильників його творчості значно більше, ніж може вмістити цей зал?!

Але ніхто не сказав. І він не повірив. Помер.

А потім ми збираємо зали, потім усвідомлюємо масштаб особистості, потім орденуємо. Все потім.

А чому б не зробити це сьогодні? Сказати близьким або друзям про те, як вони надихають нас, про те, як ми їх любимо. Сказати, що у них все вийде і не боятися бути сентиментальними, не чекаючи річниці, дня народження чи, не дай Бог, похорону.

Чи могло б це вберегти від смерті Павла чи Андрія? Напевно, ні. Але я припускаю, що заручившись такою підтримкою, вони встигнули б зробити значно більше.

М. Галюк